Очищуючи себе від усіх злих речей, він був чистотою своєю як храм святого Духа, і був образ для наслідування тих, що приходять до нього, і хочуть спастися за голосом Господнім. І отець, що прийшов і обитель з ним заснував, яка є донині, розповідав: "Від чистоти серця його, за два тижні перед виходом душі його від тіла, що в смертельній хворобі вже було, з уст його виходила пісня святого Дамаскина про Трійцю Святу: "Славлю Отця і Сина силу, і Святого Духа оспівую панування, неподільне і не створене божество, Трійцю єдиноістотну, що царює на вічні віки," і інші вірші про божество Христа, і втілення, і страждання, і воскресіння його не переставав оспівувати. Колись жили ми з ним в обителі Угорницькій. Багато разів бачив його на правилах церковних. То коли траплявся якийсь вірш про Святу Трійцю, або коли читалося "Слава Отцю і Сину, і Святому Духу", або він сам читав, то приводив всіх у страх великий, і радість невимовна виходила зсередини на лице його, і всіх нас, що бачили це, звеселяв: я "Страх показується перед величчю і силою Божою, а радість від милосердя його, що показав поблажливість до людини, яка бачить його і оспівує разом з небесними силами, на нього не сміють шестикрилі і всі небесні сили дивитися, але люди, що розумом очистились, завжди його споглядають і баченням краси його насолоджуються".

Цей наш преподобний отець народився в 1550 році в м. Тисмениця, що на Покутті (Івано-Франківщина), і походив від благородних батьків міщанського роду, названих Княгиницькими. Виріс в побожній християнській сім'ї, в страсі Божому, і відданий був на навчання книжне. Благочестиві батьки зуміли передати улюбленому синові найцінніший спадок — глибоку віру. Письму навчався в місцевій школі, а в навчанні був старанний, тому скоро вчився. Опанувавши грамоту, найбільше любив читати Святе Письмо, в ньому знаходив духовне задоволення. Він у всьому корився батькам, як і має бути. Батьки ж його, маючи Божу звістку, послали його до святої обителі Унівської для більшого навчання і вивчення церковного правила. Він усіх дивував знанням божественного письма і дотримуванням чину монастирського. Унівський монастир став першою духовною школою для преподобного Іова, куди він вступив, відмовившись від марної слави цього суєтного світу, де він вирішив прийняти смиренне чернече життя і працювати для Бога.

Пізніше направився до Богом врятованого міста Острога, щоб прилучитися до найдосконаліших наук. Тоді скипетр княжіння тримав у своїх руках благочестивий князь Костянтин зі своїми синами. Призначений Богом юнак вступив до академії, був старанний у навчанні, і скоро став замість учня вчителем інших. Був до всіх лагідний, мовчазний та милостивий до убогих, до друзів привітний, ходячи завжди у страсі Божому. Був добре відомий благочестивому князю і дітям його, і переписав Псалтир молодому князеві Олександру, бо був гарним переписувачем божественного письма. У ті часи прийшов до благочестивого князя Костянтина. Варлаам, ієромонах зі святої Гори (Афон), просити милостиню від імені святих отців і також приніс лист від них. Прочитавши листа, князь Костянтин почав думати, кого б можна було послати з ним, відданого і мудрого, щоб передав милостиню і щоб не осоромився, зустрівшись з отцями. І багато разів випробувавши, посилає Іоанна (так до постригу в чернецтво він називався) знаючи його як більш вправного, ніж інші.

За допомогою Божою і молитвами святих отців скоро дійшов до Святої Гори, куди рвалась його душа і де святі отці прийняли його з великою любов'ю і благоговінням, і поселили його. Іов ходив по святих обителях як княжий слуга і почесний гість, і у всіх обителях Отці з честю приймали його і показували все, згідно зі звичаєм. Іов, відкриваючи в собі суєтне життя світу цього, мовив: "Як мало є корисного в ньому, все похіть тілесна і краса, яку бачать очі". Бачив як другий рай спільне монастирське життя і монахів як ангелів безтілесних. Бачив благоліпіє церковне, і чини його як на другому небі, і скоро забув себе, оплакуючи минулі літа життя свого, яке прожив дарма. Побувши якийсь час на Афоні і вподобавши собі богомільне життя, "видящи бо яко вторий рай общежитія і яко вторих ангелів безвещних, видя бо благоліпіє церковне і чини єя, яко во вто-ром небі," повернувся на якийсь час додому, щоби роздати своє майно, яке було успадковане ним після смерті батьків убогим. Звільнивши таким чином себе від суєтних потреб, оточений благодаттю Божою, Іов повернувся знову на Святу Гору і, як Авраам сина свого Ісаака, так тіло своє віддав на служіння, щоб підкорити тіло духові.

Там прийняв чернечий постриг з іменем Єзекіїл, "якоже голуб іспустившему єго із ковчега, ветв масляничу неся, но сам себе жертву одушевленную Владиці Христу принося, яко Авраам сина свого Ісаака, такожде і сей проізволенієм якоже Ісаака, тіло своє отдая на служеніє во єже поработити плоть духа". Після постригу віддав себе у послух старцю ієромонаху Ісидору, життя якого відрізнялося від життя інших, бо великий був муж у подвигу і мощі по смерті залишив. Йому у всьому підкорявся Єзекіїл і доручені справи з вірою і старанням виконував, і старця свого направлення у Бозі у серці своєму написав. І знаходився у того блаженного старця у подвигу півтора року. Побачивши його юним і міцним тілом, старець сказав йому: "Юний ти, треба тобі в спільному житії послужити", і направив його до святої обителі Ватопед. Отці, як звичайно, після поцілунку прийняли його в спільноту і віддали його в послух хлібопекаря, де зі смиренням і страхом Божим трудився, корячись старшим, не як для чоловіка трудився, але як самому Христу.

Через кілька років, бачачи його бажання безмовності, дано було йому келію. Бачили всі його щирий послух, був він вправний у всяких рукоділлях, але найбільше любив оправляти книги. І вивчив там грецьку мову і чин церковний, був дуже розумний і нічого не забував. В зв'язку з потребою збирати милостиню, після роздумів посилають отця нашого Єзекіїла з іншими старцями на Русь. Після повернення з послуху з великою милостинею, він знову забажав житія в скиту, де він збирав від багатьох подвижників повчання як бджола працьовита. І ті бачили в ньому Давидову лагідність, Мойсееву благість, Йосифову доброчесність, Даниїлові роздуми, Ілієву ревність до віри, за великим іоанном Предтечею — нестяжання і любов до пустині, нерозтління тіла, життя у пості, за Павлом любов. Із благословіння Отців Афонських поселяється в печері, гамуючи тіло своє голодом, спрагою, всенічним стоянням, залишаючи образ давньої людини з її вчинками, і виконуючи на ділі апостольське слово — "вже не живу я, але живе в мені Христос".

Обмеження наклав на себе в усьому: в їжі, в питті і сні. Тихим і смиренним серцем віддав себе Владиці, Христу Богу. Церковне правило з великим страхом виконував, безустанно перебував колінопреклоненний. Істинно кажучи, древніх святих отців явився у всьому наслідник, і святі отці, жителі Святої Гори, дуже дивувалися подвигам духовним цього чоловіка і прославляли Бога. Молитви, Богослужіння, нічне стояння і праця наближали його до Бога. На Святій Горі Господь звів його з іншим подвижником з України, вихідцем з Судової Вишні, що біля Львова, Іоаном Вишенським. Обоє виділялися вченістю, ревністю в вірі православній і строгим аскетичним життям. Вістка про Берестейську Унію і зраду п'ятьох православних єпископів разом з митрополитом Київським Рогозою, що спокусився обіцяними матеріальними вигодами, досягла Святої Гори. Почувши про удари, які впали на Руську — Українську Православну Церкву, по дванадцяти роках Іов повертається на рідну землю до своєї стражденної Руси-України, щоби згасаючий вогонь наново здобути з попелу і руїн і розбудити своїх братів-українців до нового життя, до ревності в вірі православній. Почувши про його повернення, благородні Балаба-нови, владика Гедеон, Єпископ Галицький, і отець Ісаія, Архимандрит Унівський, просили, щоб він прийшов у святу обитель Унівську і показав чин і устрій спільного життя за звичаєм Святої Гори.

Він не смів відмовити і зі смиренням вислухав прохання заради Христа. Прийшов і творив, і вчив Євангельського спільного життя, показував благочиння церковне і трапезне, у всьому подаючи особистий при¬клад. За допомогою благодаті Божої все влаштував. Майбутній засновник Манявського Скита учив руських монахів Афонського аскетизму, котрий йому так припав до серця. Підупавше благочестя потребувало мужів з силою геройською, подвижників, які би зуміли тіло своє "томити", а душею шукати Бога. "Іов був, без сумніву, чоловік великого й чистого характеру, незламної енергії і трудолюбія, чоловік, яких, може, найбільше потребує кожний час і кожний народ, — писав Іван Франко — Перейнявшись на Афоні тамошніми ідеалами, він один із небагатьох афонітів повернувся на Русь і старався приложити ті ідеали до нашого життя, реформуючи монастирі в Уневі, Дермані, Угорниках і в Печерській Лаврі в дусі непорочного життя і аскетизму і закладаючи в кінці знаменитий Скит Манявський."

Княгиницькому минуло тоді 50 років. Великий життєвий досвід, широка обізнаність і освіченість, мужність і стійкість, безкомпромісність, прямота і ясність у висловах своїх поглядів — такі штрихи до його портрета на рубежі століть. І думав, щоб повернутися на Святу Гору, на місце свого постригу, відомо ж бо: хто у своїй обителі, на місці постригу свого, життя закінчить якщо і не в великому подвигу, але у смиренні, терпінні і відсіченні своєї волі і з вірою і покорою Ігуменові, той, безсумнівно, вінцем увінчаний буде суддею у страшний день його пришестя. Бог же хотів його утримати, віддав його недугам заради свого милосердя, бо передбачав провидець, як багато людей хочуть спіймати його у ворожі сіті, тому послідував цьому, і в тій немочі прийняв на себе великий образ ангельський, тобто прийняв схиму.

І побачив диво: у тілесному вигляді з'явився йому Ангел Божий. І у немочі своїй побачив того. Його прорік: "Даруй мені здравіє, Владико, щоб покаятись і послужити тобі преподобієм і правдою." Воістину, більше древніх інших, нині цей з'явився, бо древні багатьох наставників мали, і наставляли їх Ангели, нині ж вкінець збідніло все благе, немає кому творити добро, навіть комусь одному, всі для себе шукають вигоди, а не для користі ближнього, грошолюбством, солодощами і марнославством обплутані всі, від найстарших і до найменших. Багато хто і шляхетство набуває тільки для того, щоби славу для себе спіймати і прикраситися красою світу, залишивши славу від єдиного Бога, свободу і красу царства небесного, яку ма¬ють всі святі, що відкинули світ і перетерпіли в смиренні і зубожінні. Але цей був не таким, він не тішився шляхетністю світу, ні свободою світу, що дана грішній людині, але обрізав свої пристрасті і самому Христу підкорився, щоб і світлом Його царства прикраситися. Видужав від хвороби і знову зажив аскетичним життям, виконуючи правила житія спільного.

Як не мило йому було в монастирі, він затужив від життя Унівського, захотів піти, бажаючи безмовності, до якої звик на Афоні. Тоді просить його дідич Угорників Адам Балабан, щоб він заснував монастир Архистратига Михаїла на правилі Афонськім: "Я задовільню всі твої потреби, тільки спасайся і моли Бога за нас, якщо ж захочеш братію однодумну приймати, я разом з друзями своїми дам вам все потрібне". Старець Іов, що був так перейменований в схимі, почувши це, дуже дякував йому за обіцяне, тому прийшов до Угорників і почав там скитствувати. Через деякий час почали приходити до нього люди як до світильника, що на свічнику стоїть, від іноків і мирських, що хотіли жити з ним і душі свої спасати. Бачили його, що перебував у пості, у неспанні і молитві безперестанно. Він же, як чадолюбний отець, тих, хто молив його і обіцяв залишитися з ним і страждання перенести, терпеливо і з послухом приймав, інших навчав і повчаючи та наказ давши, відсилав назад. Скоро пронеслися чутки про його спільножитне перебування по всій Русі.

Отож 1602—1603 роки минають для Іова Княгиницького в напруженій праці, присвяченій заснуванню монастиря в Угорниках. У той час прийняв в управління від князя Костянтина монастир у Дермані ігумен Ісаакій Святогорець (майбутній Єрусалимський патріарх), який запросив Іова відновити спільне житіє монастиря і друкарні на Волині. Він не відмовився, але за порадою своєї братії залишив замість себе єдиного серед них диякона. В результаті Дерманський монастир і друкарня піднялись на належну височінь. Керівником друкарні на той час був Дем'ян Наливайко, брат Северина. "І многим тамо Іов на успех бисть труждахся, помогая в духовних же і тілесних і в друкарни і тогда октоїх друковаху. Тоді ж повернувся в монастир до Угорників і в той час, після 25-літнього перебування на Афоні, повертається в Україну і приходить до нього друг його із Святої Гори отець Іоанн Вишенський.

Його прихід відбувається після Берестейської унії, яку поляки і Римо-Католицька Церква сприймають не як союз рівноправних, а як дозвіл на насильницьку латинізацію Української Православної Церкви і ополячення українського народу. Кожний чоловік, котрий знає історію українського народу, знає про те, яку тяжку боротьбу за свою прадідну православну віру впродож кількох століть вів наш народ з римськими папами і їх Римо-Католицькою Церквою. Боротьба нашої Галицької Русі за свою православну віру почалась ще в ті часи, коли ми мали свою державу і своїх князів. Але в ті часи римські папи не мали успіху в здійсненні своїх планів підкорення українського (руського) народу під свою владу, бо ні наші князі, ні бояри, ні міщани не підкорялися владі пап, не стали юдами і не відступили від православної віри. І тільки коли Галицька Русь підпала під владу Польщі, з'явились і розмножились латинські ксьондзи, а також домінікани і францисканці, котрі стали насильно розповсюджувати латинську віру.

Оскільки православний галицький люд творив сильний опір в боротьбі за свою віру, папа заснував інквізицію — суд, який мав карати і переслідувати противників Римської Церкви. Можеш собі уявити дорогий читачу, які тяжкі часи настали для Православної Церкви. То були часи страшних гонінь і переслідувань православного галицького народу, часи довгої і безперервної боротьби за православну віру і українську народність. Римські папи, переконавшись, що всі заходи вжитті ними для ополячення і переведення українського (руського) народу в латинство, не дали бажаного результату, стали відтепер думати про введення унії, щоб таким чином підкорити український народ під свою владу. Розрахунок їхній частково вдався. П'ять українських єпископів, за винятком галицьких, —Львівського і Перемишського, вирішили прийняти унію і підпорядкуватись папі римському. Своєю зрадою ці христопродавці нанесли важкий удар Православній Церкві.

Уніати знаходили велику підтримку у польського уряду, і великий смуток огорнув вірних синів і дочок Православної Церкви. Вони почали шукати виходу з цього становища і, зібравши всі сили, встали на захист своєї православної віри. В цьому важкому і святому ділі допомагали українському народу Східні Патріархи, — особисто і через своїх екзархів. Іов Манявський і Іоан Вишенський, бажаючи більш суворого безмовного життя, порадившись і доручивши старшинство учневі своєму, ієродиякону Герасиму, відходять далеко в лісову пустиню, маючи з собою трішки хліба і книжку, як Антоній Великий і Апполос, і інші преподобні отці творили. І довелося їм побачитися і познайомитися з паном Петром Ляховичем, який в той час був жупником і тримав бані соляні від пана старости Галицького. І запитували його про тамтешні гори і пустині лісові, і про монастир, який колись був в цих горах, і як їм туди пройти, щоб там безмовне місце знайти, щоби скитствувати.

Петро Ляхович був христолюбивий, тому з радістю погодився сам піти зі старцями. Взявши з собою людей, що знали гірські місця, пройшли між горами вверх рікою, яку називають Манявка. І сподобався їм за провидінням Божим пагорб, де до Манявки впадає з правого боку річка Батерс, і залишилися тут та почали в глухій лісовій пустині провадити житіє скитське. Побудували собі колибу (Іову минуло тоді 56 років) кущу під смеречієм, де перебували якийсь час в молитвах, плачу і безмовності, аж поки Марковецький жупник Петро Ляхович не побудував маленьку келію. Через якийсь час Іоан Вишенський відійшов, а Іов, залишившись сам, часто усамітнювався для молитви в печері — скиті, названій Блаженним Каменем, де колись мона¬стир був, або в найбільш недоступнім місці — на Скитку.

Старець втішався, що отримав бажану безмовність, безперестанно восхваляв свого Владику і Господа, думаючи про вихід душі від тіла і друге пришестя Христа і про те, як стати на страшний суд Його і дати слово про діяння і помисли, безперестанно сльози проливав, думаючи про приготовлені блага вірним, вічну муку для нерадивих і грішників. І так жив він усамітнено. Захоплений великою вірою іова, Петро Ляхович запропонував задля проповідництва віри православної побу¬дувати поряд з келією Церкву. Іов не погодився, а запропонував її збудувати в іншому місці. Збудована 1606 року Церква Іоанна Предтечі і дотепер, вже оновлена, стоїть в центрі села Маняви. У ті часи до цієї церковці приходило багато віруючих: робітники-солевари, пристави, чумаки.

Почула про нього братія, яку залишив в обителі Святого Архи-стратига Михаїла, бо не повідомив їм про себе. І незабаром прийшли відвідати його. Він з любов'ю повчав своїх учнів з Угорницького монастиря і молив їх триматися спільного життя, що почалося ще за нього, і писанням свої обітниці закріпив. Приходили за порадами і за благословенням і світські люди. Багато було таких, що хотіли насліду¬вати його життя і подвиги, хотіли бути з ним в убогості і інші подвиги наслідувати ради царства небесного. Тоді ж приходив до нього один смиренний старець від тієї ж обителі на ймення Афанасій і молив його, щоб прийняв скитствувати до себе, і той жив з ним до смерті. Потім до преподобного Іова вдруге прийшов Іоан Вишенський разом з учнем своїм Дмитром і провів зі старцем півроку. Старець просив Іоана Вишенського про це, бо і той дуже любив безмовність. Святий і праведний був цей чоловік, і працелюбний, і було їх четверо, що одностайно жили. І було видіння старцю від Бога, і голос Божий промовив: "Старче, не буде тут даремний труд твій, бо багато хто хоче послідувати життю твоєму і Господу Богу послужити в преподобії і правді. А повинна бути воздвигнута на цьому місці обитель во славу Христа Бога і Воздвижен-ня Чесного Хреста Господнього. Як ти відійдеш, не буде тут місце пусте, будуть тут ченці жити. І ще кажу тобі, що прийде день, і нікого тут не буде, аж поки не пришлю сюди ченця із країн далеких, і відродиться обитель ця в великій величі, і прославиться тут Ім'я Господнє до віку ".

В страсі Божому старець, впавши на коліна, промовив: "Воля Господня нехай буде", про себе ж промовив, молячись: "Не нам, а імені твоєму дати славу молю Тебе, Владико, творче мій, піднеси в роді нашім занепале християнське євангельське життя і іночеське подвижниче спільножиття, що за заповідями Твоїми живуть, і прикрась Церкву Твою Святу Православну, як було раніше в Русі за святих отців наших Антонія і Феодосія та інших, які в печерах просіяли у граді Києві. Бо час минав, і змінювалося обличчя, збідніло благочестя, іночеське спільножитіє благочестя погасло і обителі прийшли у занепад. Піднеси благодаттю Твоєю Божественною старанність людей Твоїх, дай нам ревність і любов до подвигів і життя отців наших, щоб не було занепаду цього. Допоможи нам, Боже, Спасителю наш, щоб не загинули, і нехай не промовлять народи "Де їх Господь?".

Цю молитву часто мав у серці і багаторазово, і наяву. Отець Іоан Вишенський, поживши тут і відходячи в 1607 році на Святу Гору, залишив при ньому отрока свого. Старцю ж радив і молив його не залишати ці гори і пустиню, бо це пристойне місце для тих, хто хоче спастися. У той час помер Екзарх великого трону Константинопольського Гедеон Балабан, Єпископ Львівський і Галицький, і преподобний старець, як добрий сторож і поборник благочестя і віри православної, дуже переживав і всіма намаганнями як міг оберігав єпархію від єретичного латинського нашестя, бо тільки вона залишилась єдиною і вільною.

Молитвою до Господа Бога, постом і неспанням сам і братію наставляючи до цього ж, багато праці доклав, пішки подорожуючи, переконуючи і молячи пресвітерів, презначних і благородних у шляхетстві панів, аби стояли мужньо при святій Апостольській Церкві Православній і догматах її, і намагалися вибрати гідного мужа на те єпископство і берегтися і гребувати звабою. За це багато зневаги, поругання зазнав від тих, хто тільки уявляв себе православними. І все це витерпів зі смиренномудрієм заради Господа, беручи приклад з інших Святих, які за благочестя постраждали. Коли побачив, як мізерно мало встигає і як мало в благочесті наслідників набув, інші ж, як тростина, яка хитається від вітру, вибрали єпископа, права не маючи на це. Любов'ю Божою розпалений, вирушив до Молдавії, мандруючи до Митрополита, який, перш ніж рукоположить єпископа, перед багатьма свідками і Чесним і Животворчим Хрестом, і на святім Євангелії обітницю з клятвою візьме, під анафемою святих отців, що в Нікеї, і інших Соборів Святих, що буде стійкий до спокус і брехні, твердо і непохитно зберігати до кінця життя свого доручений йому престол православний і не відступить від цього, як це одержить, і сам хотів бачити його в лице і ревно зі сльозами молив Бога, щоб не відкинув того святого престолу, під яким перебуває багато священиків, і остерігав, щоб місце Апостольське православне по смерті юдин жереб не наслідувало.

Митрополит дуже дивувався його ревній вірі, бо не бачив людини, щоб так переживала за догмати благочестивої віри православної. І сказав: "Для благочестивої святої соборної Апостольської Православної Церкви не пощадити себе, щоб і кров свою пролити". І Господь Бог не зневажив праці його і ревності, і зберіг до цього дня єпархію неушкодженою і цілою від нашестя зваби. Коли він повернувся до своїх братів, то багато приходили, молячи і просячи, щоб дозволив жити з ним, серед них один Прохор, який багато часу смиренно і подвижницьки прожив у тій святій обителі, будь-яку службу виконував до самої смерті. Старець після багатьох молінь і спокус, через немалий час, тих, хто обіцяв до кінця життя не відлучатися, приймав до себе і був з ними, як тіло і душа, єдиним, як серце і думка, єдиним, і почи¬тав і любив кожного, як самого себе за заповіддю Господньою, і втішав всіх, як друзів своїх, бо мав любов, що жила в ньому і яка є Богом. І уклав він для товаришів своїх устав і чергу молитов на поодинокі години дня, далі призначив час на читання святих книг, на ручну роботу і трапезу, яка подавалась один раз на день і була пісною.

І наказував братії пізнання Христових учнів на собі носити. По цьому казав — дізнаються всі і будуть як мої учні, якщо істинну любов будете мати між собою". Радив учням жити з єдиними думками і творити все, почитаючи ближнього, оскільки таким є порядок спільного життя і однодумний розум за святим Василієм. Так треба почитати людей, яких любиш, щоб ніколи не з'їсти чогось або випити, якщо цього не вистачить всім. Краще істині або чомусь іншому віддатися, ніж спільний порядок благочестя заради малого нестатку зруйнувати. Справою їх є Бога безперестанно оспівувати з чистим серцем і чистою совістю. Іов поділив час за статутом Святої Гори, ранкові години відвів соборному співу і на єдине правило келійне: читанню, рукоділлю й іншим зовнішнім справам 4 години, трапеза мала урізаний час. Коли старець сам жив, то дуже суворо себе обмежував, вживав хліб і воду, і тільки після дев'ятої години, часто через день або два. Коли став жити з братією, то і тоді вариво встановляє для заміни всухом'ятку, і то з мірою. Питвом були вода або квас.

Справам відвів годину або дві, це коли дрова на потребу собі заготовляли, коли кору з дерев здирали і приносили, браття з них коробки малі зшивали, і іноді сам старець зшивав. Браття ложки і хрестики з кедрового дерева нарізали і інші предмети рукоділля, і це віддавали благочестивим, що приходили і приносили милостиню. Іноді восени ходили в ліс збирати гриби і, посоливши їх, під час зими вживали в своїй їжі і пригощали прибулих гостей. Коли старець посилав на пошуки грибів у ліс братію, або ще кудись, то одного з них робив старшим і доручав, щоби благочинно і зі страхом Божим і з покорою ходіння їхнє було і щоби тримали між собою братолюбіє і молитву Ісусову постійно подумки проказували: "Господи Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене, грішного". Якщо ж молитву чисту постійно в серці не мати, це означає зброї не мати на полі битви, бо сам у всі дні життя свого безперестанно дотримувався цього, уста його весь час рухалися. В суботу і неділю були повторні трапези, коли після відвідування з волі Божої хтось з благочестивих оливу або рибу приносив йому. Масло і сир коров'ячий і овечий ніколи не брав.

Цей чин і порядок про правила і трапезу ченці невпинно зберігали в обителі. І так жив цей праведний старець, як Божий Апостол, минуле забуваючи, тверезо дивлячись в майбутнє, безустанно молячись Христу, щоби послав їм якогось чоловіка, що мав би від вищої благодаті освячення через святительське рукоположення в священство. І саме тоді, 1608 року, почувши про труди блаженного старця над Батерсом в Карпатах, прийшов до іова ієродиякон Феодосій, який постригся і був рукоположений в 1605 році в Молдавській землі в обителі Пречистої Богородиці, яка називається Путна. Старець як тільки побачив його, радий був дуже і возлюбив Феодосія, бо знав його ще у мирському житті, і попросив його розповісти, куди ходив, де і від кого прийняв постриг, як і звідки прийшов. Диякон, як на сповіді, відповів: "Заради духовної користі прийшов, отче чесний, і хотів би бути найостаннішим в послусі Вашого преподобія, отче святий". Старець, відповідаючи, хотів перевірити його: "Ні, любий мій дияконе, не можеш тут жити, я тут, скитствуючи з двома чи трьома, просто живу, а ти є дияконом, потрібно тобі при Церкві з численною братією спільним життям жити і біля вівтаря, що відповідає твоєму чи-нові, у нас же Церкви немає і нас влаштовує, бо пустельники не шукають Церков, а у мовчанні і плачу очищаються і спасають свою душу". Це промовляв не для того, щоби відлучити його від себе, а щоб пе¬ревірити його бажання, бо мав передбачення від благодаті Божої, що Феодосій має бути в союзі з ними і заради нього обитель буде влаштована, як і сталося потім.

Потім додав, що не відлучає його і якщо Господь Бог захоче мати церковцю у цій пустині, то зможуть тоді зв'язатися у любовний союз спільножитного братства, аби тільки бажання його не згасло. "Нині ідіть і живіть в обителі Петрецькій спільножитно на батьківщині вашій у терпінні і смиренні, у боголюбії і братолюбїґ (бо разом з Феодосієм прийшов ігумен Петрецький, ієромонах Панкратій). Відправляючи ієродиякона Феодосія в Петрецьку обитель, старець іов говорив йому: "Аще рече Бог і поможет буде зде церквиця, ти же, диякон сий, допоможеш нам во всім, тобі і прилично зде, ібо Галичанин єси, і ту кгрунт Галицький єдиного старости, такоже і ктитор Галичанин і буде то монастир Галицький яко і Петрича, точію будь терпелив і єдинодушен". Диякон відійшов, уболіваючи і радіючи. Уболіваючи за тим; що не отримав бажаного, і радіючи з користі і благодаті слів його, більш за все з надії, обіцяної старцем. Прожив диякон в обителі Петрецькій півтора року, будучи економом, але серце його завжди до старця у пустиню рвалося, і тому часто відвідував з милостинею і розказував про помисли свої і з користю завжди повертався назад. Так само багато монашествуючих часто відвідували старця, одні поради просили, інші заради молитви приходили, треті жити з ним хотіли, але не приймав їх, тільки наказу¬вав і молив, щоби спільно жили кожний на місці свого постригу згідно з обітницями, у послусі отців своїх. Багатьох залишав пожити при собі деякий час. Сам отець Ісайя Балабан архимандрит, і отець Захарія Копистенський прожили тут немало часу у великому смиренні, втішаючись ділами і словами старця.

Півтора року прожив тут отець Петроній Воютинський і Рудницький Колет, та інші багато чи мало пожили тут і, втішені, відійшли. Багато з християн благочестивих, громадяни, шляхта і пресвітери відвідували старця і насолоджувалися втіхою, що йшла з уст його, і вельми дякували Богові, повертаючись до себе. Так само і пан Петро Ляхович часто відвідував старця і все потрібне приносив. Він казав: "Благослови, отче, хочу збудувати я вам тут церквицю малу заради багатьох, що приходять сюди і заради братії, яка хоче жити з тобою. Не відривай їх від себе, я забезпечу вас всім необхідним для церкви, чого буде потрібно". Старець, чуючи це, дякував йому і відповідав: "Молю тебе, любимцю Христовий, не пощади багатств своїх, щоби створити першу церквицю на Марковій во славу Христа Бога і чесного Іоанна Предтечі за володарювання вашого, і будете пам'ять мати, бо багато приходять благочестивих і до нас, і по сіль заїздять, а нам, якщо воля буде Божа і допомога його, побудуєте потім, якщо живі будемо." Він з радістю пораду цю, як від Ангела Божого, прийняв і скоро створив цер¬ковцю, іконами і книгами прикрасив. Бачимо ми отцівські міркування і виконання заповідей євангельських: любити Бога від всієї душі, як любов його бажає, аби на всякому місці хвальне було ім'я його святе, любити ближнього, як себе, навіть більше за себе, забувши про себе і про свої потреби, піклуватися про користь і порятунок ближніх, тоді прославить Бог ім'я його по всій Русі.

Після обіцянки прорік: "Прославлю тих, хто славить мене". Сам він дуже затужив і захотів повернутися на Святу Гору, на місце постригу свого, і віддати себе на молитву і піст. Браття, бачивши його таким немічним, не сміли запитати, тільки про себе думали, що таке сталося, мабуть, не випадково: або смерть свою передбачив, або напасть яка найшла на нього. Він же, бачачи їх занепокоєння і те, що не насмілюються запитати, сказав їм єдине: "Возлюблені браття і діти, бачу ваше занепокоєння через мене, грішного, але молю, не турбуйтеся, бо втішу і наставлю по волі своїй, як спасти душу свою, тоді я відійду від вас у Святу Гору і занесу кістки мої до обителі, у якій і обітницю на мене поклали, як тільки літо закінчиться." І багато говорив їм про користь терпіння і братолюбія, і відійшов у пустиню, до Блаженного Каменя, щоб помолитися там зі слізьми Господу Богу, щоб звершилося життя його за волею Божою, і без їжі перебував там день і другий.

І повернувся він з пустині зі світлим обличчям і веселими думками, до братів, засмучених його відходом, після читання Святого Письма і їжі сказав: "Браття мої возлюблені, спало мені на думку, а що як у пустиню далі від шляху переселитися поблизу води на непотрібне і недоступне людям і худобі місце. Я знайшов під горою неприступне місце за потоками, як острів". У братії, що дивувалася зі слів і швидкої переміни його про ходіння у Святу Гору, упав тягар з серця, і дякували Всевишньому. І сказав їм, що знайшов над Батерсом в лісі гарне місце, недоступне ні людям, ні худобі, положене між потоками, мов острів, де задумав заложити келії, а з часом збудува¬ти власну церковцю і заснувати монастир, новий Ватопед на Русі — новий Український Афон. Братія дуже втішилась такою новиною. І так після молитви і одностайного рішення взяв братію і відійшов до знайденого місця, і там помолившись Господу Богу, щоб було починання їх Його волею і життя їх во славу Його і на користь православних християн.

На обраному майдані розпочались роботи з розширення території, очищали частину лісу, вирубували і викорчовували дерева і кущі, спалювали коріння, доли зрівнювали, бо те місце було незручне і нерівне під горою тінь густа і дерева великі. Бачачи ревність братії, пішов до благочестивої та побожної пані Воляновської Анастасії Балабанової в Угорники і, повідомивши її про задуми і починання свої, просив її про побудову єдиної келії. Вона з радістю відіслала майстрів, які побудували простору келію. Братія 1611 року перейшла жити у нову келію. У той час диякон Феодосій почув від людей про починання і задуми старця спорудити Церкву і обитель для братії. І затужив за тією обителлю, бо дуже бажав безмовності пустинної, тому все залишив і, отримавши благословення від ігумена, прийшов до блаженного старця. Коли старець побачив його, то вже не відлучив його від себе, як було раніше, а втішив і схвалив його рішення і усердя, пригостив і прийняв у спільне життя, і показав йому місце і розказав про починання і задум спорудити Церкву. Феодосій, пройнявшись бажанням і любов'ю в несподіване таке волевиявлення, поклонився блаженному старцю і братії до землі, віддавшись в послух йому і підкоряючись у всьому як самому Христу. Трудився з братією і Феодосій, розчищуючи місце для обителі, з великим трудом коріння ви¬копуючи і вирівнюючи землю.

Преподобний Феодосій був уродженцем міста Галича. Родичі його були людьми благочестивими, знані своїм християнським благочестям. Батько наставляв Феодосія не тільки в християнській вірі, але навчав його і світських наук. В молодих роках він почав пізнавати найвищу премудрість, яка складається з пізнання Єдиного Істинного Бога. Пізнаючи Творця, він старався благоугодити Йому незлобністю і доброчесним життям, старався жити за заповідями Христа, відмовившись від всієї суєти мирської і тимчасових насолод. Феодосій умертвляв свою волю і оберігав чистоту свого дівства так, що від лона матері до блаженної кончини своєї не пізнав плотського гріха. Коли вибране місце було очищене, згадали обіцянку ктитора Петра побудувати Церкву, сказали йому: "Нині час, якщо твоя пропозиція і бажання ще в силі, на новому місці спорудити Церквицю во славу Христа Бога, як обіцяв."

Він же, коли почув слова старця, зрадів і прийшов з отцем своїм Влахом на оглядини місця. І побачивши все, з радістю вирішили: цьому бути. Влах наказує синові своєму Петру про це потурбуватися, у всьому слухати і задовольняти всі потреби і прохання старця. Наближалась зима, тому старець припинив роботи і наказав дерево і все інше скласти і відкласти роботу до весни. Ієродиякона Феодосія з братією залишив зимувати у келіях на старому місці і доручив йому сотворяти правило і молитву, сам же один скитствувати залишився на новім місці в келії, безперестанно в плачу і молитві перебуваючи, щоби по волі Божій справдилось починання його. Інколи приходив до братії на правило і на трапезу, іноді туди приносили йому частину його їжі, бо там не тримав нічого, хіба своє тіло і книгу єдину, і сокиру, бо працював нею кожного дня. Скоро прийшла весна, і як тільки розтанув сніг, весною 1612 року у Великий піст присилає ктитор майстрів. Вимірявши місце, старець почав споруджувати Церкву і за допомоги Божої до Вознесіння Господнього закінчили будівництво. Ктитори обидва, пани Влах і Петро, веліли робітникам побудувати і келії для братії, самі ж своїми руками на плечах своїх носили з возів ноші і на стіни зрубів подавали, і нагору рухали, і так за день дві келії звели і накрили. Не жаліли своїх рук і братія з Феодосієм, а Іов готував тим часом для майстрів їжу.

В серпні все було готове, потрібно було думати про освячення Церкви і келій, і про антимінс. Потім була війна з татарами, що тоді напали на землю Галицьку і підійшли аж під Львів і коли пана Потоцького перемогли, Господаря Костянтина убили і Покуття полонили. Тоді блаженний старець наказав усій братії на початку серпня перейти у нову обитель, сам же, взявши Феодосія, пішов з ним до Святої православної обителі Унівської на свято Успіння Пресвятої Богородиці, але через тривожний час пішли по бездоріжжю пустинними дорогами на Угринівський монастир, і там Службу Божу на Преображення Господнє відслужили, і далі пустинними лісовими стежками через Крилос і Петричі пройшли, і до самого Унева пішки з острахом дійшли. Там старець причастився Божественних тайн, і диякон з ним хотів причаститися як простий чернець, але старець повелів отцю Пахомію, своєму духівнику, випробувати його совість. І розсудивши разом зі старцем, не дозволили йому відступити від степені дияконської і повеліли йому з собою літургисати, але він не хотів, бо був смиренний серцем і від всіх бажав останнім бути, потім по волій Божій і отцям своїм повинуючись, літургисав один і більше разів.

І молив старець духівника Пахомія освятити Церкву на честь Воздвиження Чесного Хреста, бо в ім'я його була вона заснована, і тоді за благословення Архимандрита ісайї і Єпископа Стагонського Авраамія, з антимінсом і іншими священиками прийшов і освятив вівтар і Храм, і новий монастир. Відбулося це 13(27) вересня 1612 року при великім королі Жигмонті III, і при старості Галицькім Влодку, при Єпископі Львівськім Єремії Тесаровськім. На другий день свята старець з вищеназваними священиками святкував і духовно веселився, що за життя своє сподобився у цій глухій лісовій пустині бачити Безкровну Жертву, що за весь світ приносилась. Потім з'явилось у нього бажання поклонитися святим мощам Преподобних Отців наших Антонія і Феодосія Києво-Печерських і інших, життя яких взяв за приклад. І відійшов з одним братом до міста Києва, до обителі Пресвятої Бо¬городиці, а з ним пішов і отець Герасим, що був ігуменом в Угорни-ках, і залишив старець по собі ієродиякона Феодосія, учня свого, його ж пізніше ігуменом поставив. По дорозі старець дійшов на Волинь, до єпископа Павла Корецького, якого знав і якого вирішив відвідати по дорозі до Києва. Почувши про його прихід, старця забажала побачити княгиня Анна Корецька, будучи віри лютеранської завзятою прихильницею. Він відвідав її, і вона, побачивши його і почувши з уст його науку про спасіння, зраділа і совість свою відкрила. Старець, повчаючи її, наказував залишити прокляту єресь і підкори¬тися вченню єпископа свого і православ'я триматися.

Вклонившись мощам святим та на прохання отця архімандрита Печерської Святої обителі для братії монастиря багато потрудившись, порадою навча¬ючи, показуючи і молячи, щоб за божественним Василієм Великим спільножительного благочиння церковного і трапезного дотримувалися, нестяжання і отримання любили, від почуття самолюбства тіка¬ли, старшим корилися, повернувся до своєї обителі. Незважаючи на відсутність старця, преподобний Феодосій — строгий подвижник — твердо боровся з негараздами часу, і жорстокі гоніння, які переносили православні від єзуїтів, не тільки непослабили його благочестя, а навпаки, піднесли його: всіх Феодосій підтримував, усім давав поради, як стояти за Єдину, Святу, Соборну Апостольську віру — Віру Православну, віру прадідівську, Віру Володимирового Хрещення. Подвигом і звичаєм наслідував старця і наставника свого Іова, також наслідував преподобного Отця Феодосія Києво-Печерського, його ж ім'я унаслідував, працюючи у пості, бдіннях, молитві і постійній увазі до справ, яких вимагала від нього нова обитель, намагаючись підкорити плоть духові і братію втішаючи і влаштовуючи, бо братів уже було вісім. Преподобний Феодосій не стільки роками, скільки добродіяннями, "живя яко Ангел Божий посеред братії", приклад подавав. Особливо його благочестиве життя було повчаючим для братії обителі, і чутки про суворе і чеснотне життя Феодосія покотились по всіх Карпатах, по всій Галичині, Волині і Буковині, по всій Молдавії і Румунії. Нова обитель не мала ще до цього часу священика, тому блаженний старець просив Феодосія, щоб прийняв висвячення, однак він довгий час "браняшеся і хотяще, величества степені священичо-го бояся".

Через якийсь час Феодосій згодився прийняти ієрейське свячення і в 1613 році на Усікновення Чесної Глави Іоанна Предтечі митрополит Маневасійський Йоасаф посвятив диякона Феодосія в чин ієрея і благословив на ігумена новозбудованої обителі. Поклонившись тричі іконам святим, приступив до Феодосія старець Іов, і подаючи йому жезл і книгу Св. Василія, промовив: "Будь пастирем і духівником нашим, тобі належить бути ігуменом, а я буду тобі по моїх силах допомагати, поки буду жити." Стаpець встав з землі, помолився Богу, поблагословив Феодосія, віддав під його владу братів і монастир, і пішов назад в свою пустиню, в своє безлюдне пристановище на піст і молитву. Через деякий час до монастиря приїхав архидиякон Нектарій від Святійшого Патріар¬ха Олександрійського Кирила. Архидиякон мав листи від патріарха для старця блаженного про потреби духовні. Прийнявши ігуменство, Феодосій невпинно трудився над розбудовою монастиря, будуючи нові келії і трапезну. З кожним роком чи¬сельність монахів постійно зростає, і у 1618 році їх уже сорок, церковця скитська була вже малою.Феодосій з благословення Іова приймає рішення побудувати нову велику Церкву на зразок Храму Межигірського монастиря, що стоїть недалеко від Києва на березі Дніпра і був заснований у 988 році одночасно з прийняттям християнства на Рурі.

Ігумен Феодосій відправляється в дорогу до Києва, де збирає кошти на будівництво і, поклонившись святим мощам, повертається до Скита. Довідавшись про бажання побудувати в Скиті велику Церкву, Отець Архимандрит Межигірського монастиря Коментарій на те починання дає 20 злотих. Через короткий час почалося будівництво, все робили зі старанністю і вірою, і плати ніхто із майстрів не брав. Церкву заклали в 1619 році 23 квітня, однак на продовження будівництва не вистачало коштів, та цьому недоліку зарадила благочестива Марія Могилянка, дочка воєводи і господаря Молдавського Єремії Могили. Воістину не жаліла вона коштів, щоби сповнити гаряче бажання ченців боголюбивих, і привозила сама гроші на побудову Великої Воздвиженської Церкви Скитської. В 1620 році ігумен Феодосій і старець Іов відправляють депутацію до Патріархів за благо¬словенням ставропігії для Манявського Великоскитського монастиря. Вселенський Константинопольський Патріарх Тимофій і Патріарх Олександрійський Кирило дали своє благословення і привілеї, грамотою скріплені. І так благодаттю Божою задум Феодосія здійснився. Церкву було прикрашено іконами, придбано ризи і книжки, заведено "болгарський улійний спів" і посвячено Храм в тім самім році в передсвято Воздвиження Чесного Хреста.

Серед надлюдських подвигів життя пустинного бачимо руку Іова у всіх ділах, котрі на довгі роки рішуче впливали на долю Української Православної Церкви. Дивним дивом витримало дряхле тіло Іова такі подвиги і труди 70 літ. В п'ятницю перед Різдвом Христовим, 22 грудня/4 січня 1621 p., перебуваючи в пості і молитві в Скитку, Іов тяжко захворів, та згідно зі звичаєм незважаючи на хворобу, він відмовився від їжі. В середу, в день св. Стефана, до нього прийшли ченці, які запричастили його Святими Тайнами і освятили єлей, але не змогли умовити повернутись в обитель. Вночі старець змінив свою думку і з ранку, на світанку, відправив по ігумена і попросив, щоби ще за життя перевезли його в обитель. На санях блаженного старця перевезли до обителі, де ігумен помістив його в своїй келії і наказав читати над ним Євангеліє. В п'ятницю рано 29 грудня /11 січня причащався ще раз Св. Тайнами, а ввечері того дня віддав великий подвижник з молитвою на устах Богу праведного свого духа. В неділю 31 грудня/13 січня ченці поховали дорогого свого вчителя в притворі Собору по правій стороні від входу. На цей час повмирали всі православні єпископи, вибирати нових польська влада не дозволяла. Тоді Гетьман Війська Запорізького Петро Конашевич-Сагайдачний (виходець із Самбора) разом з українським духовенством і всім Військом Запорізьким упросив Патріарха Єрусалимського Феофана, який проїздив через Україну, висвятити Україні Митрополита і п'ятьох Єпископів. Поляки горіли злобою і ненавистю, та вдіяти нічого не могли. Запорізькі козаки присягнули зброєю боронити Віру Володимирового Хрещення, Віру Православну від уніатів і католиків.

Року 1628 нововисвячений Митрополит Іов Борецький скликав в Києві Всеукраїнський Собор, котрий відбувся на Успіння Пресвятої Богородиці. З'їхалась вся Україна, і всі одностайно осудили унію, і постановили: "Твердо стояти в Православній Вірі і не думати про відступлення в унію", і під присягою поклялись не відступати від Православ'я. На цьому Соборі був і Манявський ігумен, і під зверненням до всієї України 16/29 серпня 1628 року підписався: "Многогрішний Феодосій, ігумен Скитський і Уторник, прот монастирів Воєводства Руського, Белзького і Подільського власною рукою". Добровільне підпорядкування кількохсот монастирів під керівництво Манявського Скиту було, з одного боку визнанням вищості цієї обителі, влаштованої на лад монастирів Святогорських, а з другого боку доказом вдячності за проведені реформи підупалого на Руси-Україні життя чернечого.

Митрополит Київський і всієї Руси Петро Могила писав: "Якщо хочете побачити слуг Божих в облику людському, то підіть в Карпати, де своїм служінням Богу присвятили життя 200 ангелів у плоті людській". Завдяки своїм невсипущим подвигам духовним ченці здобули вміння не тільки лікувати недуги духовні, а також навчились лікувати травами недуги фізичні, і застосовувати хірургічні методи лікування, так звану "чорну хірургію". В монастирі був вилікуваний поранений в руку відомий опришко Іван Марусяк, а також Іван Бойчук. Найкращим періодом для монастиря було XVII ст. Тоді ченці отримали землі в маєтках Потоцьких і Цетноровських в Бабчому, Марковій, Старуні, Горохолині і Ляхівцях. Від молдавського воєводи Єльяша Олександра ченці отримали село Мамаєвці, від його логофета — с. Ревну. Тоді монахи заснували філіяльні монастирі у Бабянці, Тлумачику, Грабівці, Мисловій, Угорниках, Коломиї та ін. У Молдавії— в Ревні. В ті часи у Скиті була засновані школи: Богословська, регентсько-хорова партесного співу з розвинутим п'ятилінійним нотописанням "осьмогласного пінія", одна з перших на західноукраїнських землях, і іконописна. Священномонахів було п'ятдесят, а всіх — двісті. Монастир розбудовується і розширюється, і стає протом 556 монастирів, тобто одержує зверхність над монастирями у Руському, Белзькому і Подільському Воєводствах, і був, так би мовити, благословенною Святою Горою у Галицькій землі — Новим Українським Афоном. Великоскитська обитель засіяла на всю Україну і досягнула великого розвитку Церкви Української, як первообраз життя чернечого і посвячення за Віру Православну, а сила моральна була забезпечена на майбутнє Духовним Заповітом ігумена Феодосія, як і привілеєм Ставропигіальним. Головні правила, які містить у собі Духовний Заповіт, наступні: "Монастирем управляє ігумен з собором вибраних 12 старців, яких число є вічне". Поступаючи вслід за блаженним старцем Іовом, Феодосій іще за життя наіменував ієромона¬ха Дорофея як свого наслідника. В 1628 році 12/25 липня Галицький староста Станіслав Потоцький своєю грамотою, виданою в Галичі, затвердив Скитові володіння земель в Маркові, Маняві, Бабчому. По великих трудах і найвищих успіхах, увінчаних подвигами, упокоївся Феодосій, ігумен Великоскитського Манявського монастиря, 24 вересня / 7 жовтня 1629 року, переживши свого учителя тільки на 8 років. Тіло його поховали ченці в притворі Собору обителі, біля чесних мощей Іова, і накрили спільний гріб обох перших засновників монастиря великою плитою з мармуру. Патріарший трираменний Хрест ділить мармурову плиту, яка і донині стоїть, на два поля.